Вогняна зима

Узувся та вдягнувся нашвидку. Не вимкнув комп’ютер, де вся френд-стрічка вже пістрявіла короткими, оздобленими відразу кількома знаками оклику, закликами на кшталт: «Усі на Майдан!». Не пробував пояснити собі, як дістанеться з Дарниці до центру. Важливіше — що робити потім. Стояти роззявою-глядачем, волати: «Ганьба!», як це зазвичай чинять від безвиході. А може, на той час усіх в’язатимуть, і він потрапить під роздачу. Десь так само сталося десять днів тому із тими, хто погнав по обіді на Банкову, залетівши в міліцію ні за цапову душу.
Богдан Пташук боявся.
Дуже боявся.

вот кажется этому чуваку удалось передать ощущение и атмосферу.

Також Котя не намагався зрозуміти логіку зачистки: зухвало, нахабно, без перебільшення — на очах усього світу. Америка ж точно не спить. Нічний засніжений Київ, сюрово заповнений «чорною ікрою», за короткий час, напевне, буде в їхніх новинах. Все стрімко розійдеться, мов кола по воді, і…
Що буде далі і чи буде взагалі щось, Котя, принципово далекий від розуміння подібних речей, не знав. І не квапився прогнозувати, бо згадав свіжий приклад — увесь світ бачив кадри кривавого побиття студентів, а скоро після того — не менш потворну, жорстку, ганебну зачистку Банкової. Чулися обурення, звучали протести. Але так само була категоричною відповідь з офіційного українського боку: масові безлади придушують у всьому світі, в усіх цивілізованих країнах. Десь — із водометами. Тож не вам, шановні, вказувати нам на дії, які ви там у себе практикуєте давно й успішно.
Слухаючи дзвони, крики: «Ганьба!», «Слава Україні!» та «Зека — геть!», та дивлячись, як панічна метушня на Майдані досить скоро набула помітних ознак організованості, Котя раптом чітко зрозумів для себе — звідси ніхто не піде. Так могло б статися, якби обидва попередніх рази, що було не так уже й давно, повсталі відчули реальну, серйозну підтримку й справді уявляли себе військом, котре має єдиного командира, слухається його й повністю довіряє. Допомоги ж не дочекалися двічі. А той факт, що присутність у Києві наділених високими повноваженнями посланців Заходу не перешкодила наказові почати штурм, підтвердив його висновки та, поза сумнівом, думки ледь не кожного тут — розраховувати можна й треба тільки на себе.

І на його пам'яті влада завжди боялася втратити не стільки підтримку людей, - її вона ніколи не мала на п'ятдесят відсотків! - скільки довіру партнерів.