Узувся та вдягнувся нашвидку. Не вимкнув комп’ютер, де вся френд-стрічка вже пістрявіла короткими, оздобленими відразу кількома знаками оклику, закликами на кшталт: «Усі на Майдан!». Не пробував пояснити собі, як дістанеться з Дарниці до центру. Важливіше — що робити потім. Стояти роззявою-глядачем, волати: «Ганьба!», як це зазвичай чинять від безвиході. А може, на той час усіх в’язатимуть, і він потрапить під роздачу. Десь так само сталося десять днів тому із тими, хто погнав по обіді на Банкову, залетівши в міліцію ні за цапову душу.
Богдан Пташук боявся.
Дуже боявся.

Також Котя не намагався зрозуміти логіку зачистки: зухвало, нахабно, без перебільшення — на очах усього світу. Америка ж точно не спить. Нічний засніжений Київ, сюрово заповнений «чорною ікрою», за короткий час, напевне, буде в їхніх новинах. Все стрімко розійдеться, мов кола по воді, і…
Що буде далі і чи буде взагалі щось, Котя, принципово далекий від розуміння подібних речей, не знав. І не квапився прогнозувати, бо згадав свіжий приклад — увесь світ бачив кадри кривавого побиття студентів, а скоро після того — не менш потворну, жорстку, ганебну зачистку Банкової. Чулися обурення, звучали протести. Але так само була категоричною відповідь з офіційного українського боку: масові безлади придушують у всьому світі, в усіх цивілізованих країнах. Десь — із водометами. Тож не вам, шановні, вказувати нам на дії, які ви там у себе практикуєте давно й успішно.
Слухаючи дзвони, крики: «Ганьба!», «Слава Україні!» та «Зека — геть!», та дивлячись, як панічна метушня на Майдані досить скоро набула помітних ознак організованості, Котя раптом чітко зрозумів для себе — звідси ніхто не піде. Так могло б статися, якби обидва попередніх рази, що було не так уже й давно, повсталі відчули реальну, серйозну підтримку й справді уявляли себе військом, котре має єдиного командира, слухається його й повністю довіряє. Допомоги ж не дочекалися двічі. А той факт, що присутність у Києві наділених високими повноваженнями посланців Заходу не перешкодила наказові почати штурм, підтвердив його висновки та, поза сумнівом, думки ледь не кожного тут — розраховувати можна й треба тільки на себе.

вот кажется этому чуваку удалось передать ощущение и атмосферу.

Делікатно притискаючи в захисному жесті праву кишеню, він раптово збагнув, осягнув грандіозну у своїй глибині ідею: усе життя, вся діяльність українського поета-патріота має саме цей вищий сенс — оберігати! Дбайливо плекати вогник рідного слова, іскру поезії, стояти на сторожі прадавніх традицій, чистоти та духовності. Бо світ навкруги жорстокий і цинічний. Ним править зиск і чистоган. Тож якби не ми, нечисленні лицарі чистоти й краси, то він, цей світ, уже давно перетворився б на суцільне захланне пекло. Бо не в кожного, ой далеко не в кожного стає сили та душевної снаги вийти й стати на герць в обороні того доброго, ніжного і світлого, що, власне, і робить людину людиною. Тому плекати, дбати, стерегти й обороняти — місія обранців. І яка ж це висока честь — належати до їх числа!

— Ну і що тебе тут дивує? — запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. — Завтра ж цей, День Перемоги.
— Так! — Ян перейшов уже на тихий шепіт, хоча окрім них у радіусі метрів десяти не було жодного відвідувача, лише понурий офіціант бовванів оддалік у дверях. — У тому то й уся річ. Скажи, чому їх не видно в інший час, протягом року? Ні влітку, ні восени, ні взимку?
— Гм, цікаво... — Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собі, потім приятелеві. — Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!..
Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собі тільки гіркувату солодкавість у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:
— Як мені ще було років десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранів. Я тоді дивився на них і думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всі повмирають, і моє покоління буде пишатися тим, що бачило ще живих учасників тієї війни».
Ян подивився на Марка впритул і нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумівши це гигикання:
— А тепер ось мені вже сорок два, а я й далі щороку бачу їх у травні, на парадах. І бачитиму ще, за рік, за два, за п’ять. Спершу мені просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу своє життя, помру, а вони все йтимуть і йтимуть на тих своїх парадах.

Скрипнули желєзниє ворота, і колона, вилившись назовні з кладбіща, свєрнула налєво, у сторону центра, по безлюдному в ето врем’я центральному проспекту.
Когда Марк і Ян прийшли в себя — а случилось ето мінут за двадцять — вони піднялися с лавки й мєдлєнно двінулись туда же, на главний виход із кладбіща. Разговарювать не моглось і не хотєлось. По залітому утреннім сонцем проспекту одіноко єхала жовта «Волга» з поперечним клєтчатим гребешком

Насправді, як признався сам Мазарек, його кіно прикривало досить серйозні злочинні оборудки. Поруч постійно крутилися сумнівні типи. Знайти серед них убивцю — невеликий клопіт

вот времена были! поищи в аймаксе киллера гг

Розумієте, зараз мене цілком задовольняє те, що готує або приносить із ресторану прислуга. Та ви маєте зрозуміти жінку, панове. Якщо є для кого готувати, вона з радістю робитиме це власноруч, — задля наочності вона виставила перед собою розкриті долоні. — На жаль, для себе самої мене не тягне навіть спекти струдля, не кажучи вже про більш вишукані кулінарні фантазії.

Вирішивши, що формальності залагоджено, Кошовий рушив далі, аби нарешті дістатися до шинквасу. Але враз шлях йому заступив той самий лисий злидень, котрий невідомо як опинився перед ним, бо щойно ж маячив за своєю стійкою.
— Пан може купить Дзідзьові горівки?
— Кому?
— Дзідзьові. — Лисий тицьнув пальцем із обкусаним нігтем собі в груди. — Я Дзідзьо. Тут мене знає вшьо товариство.
— І кожен пригощає тебе? — Клим намагався зберігати спокій.
— Я ходив походом на Грецію за найяснішого цісаря! Я вояк, я кров проливав!
— Що з того?
Сказав — і тут же зрозумів, як необережно.
— Моя кров для такого слічного панка ніц не значить? — гаркнув Дзідзьо. — Ти зара викотиш мені цілу діжу горівки! Бо не будеш живий, курва твоя мама!
Зблизька навіть у задимленому повітрі Кошовий бачив круглі розширені зіниці лисого злидаря. Або він не розуміє, про що й з ким говорить, бо п’яний мов чіп, або хмільний, але чудово все розуміє й шукає приводу та нагоди поскубти панка.

Ви ж знаєте все і всіх у Львові.
— Половину, — уточнив Шацький, роблячи ще ковток. — Інша половина знає Шацького