Біографія випадкового чуда

Коли кажуть, що ще встигнуть, то, навпаки, не встигають. Так стверджувала Лєна, яка завжди всюди поспішала. Коли кажуть, що життя попереду, то зазвичай воно вже позаду. І так до безкінечності. Коли кажуть, що хочуть побачити світ, то забувають, що якраз цієї миті на нього дивляться. Коли кажуть, що не тікають або тікають кудись, то насправді тікають і тікають від чогось. У своїх щоденниках Лєна написала: «Слова — це лукавство і самооб

Я не вірю, що є зло, яке мусить бути покарано, але вірю, що є безсовісні люди, яких можна перевиховати. Вони не злі, а просто безсовісні. Совісті не мають ті люди, які з невідомих причин забули, що вони смертні. Коли їм про це нагадати, вони можуть стати кращими.

Слабкість через нікчемність і слабкість через невинність. Мені не шкода тих, що слабкі, бо нікчемні. Але слабких, бо невинних, треба захищати.

— Слухай, Василино, — казала Лєна, щоб заглушити біль, — ти колись веселку бачила?
— У смислі, радугу? Ну, бачила.
— А ти знаєш, що бувають нічні райдуги?
— Мені по барабану.
— Бувають.
— Не бреши.
— Чесно. Всі кольори деколи, дуже рідко, збираються разом, щоб прикрасити цей світ.
— Та його прикрашай не прикрашай, гімно все одно пролізе.

Лєна уявляла собі Україну величезним пшеничним полем, поміж пшеницею де-не-де синіють волошки та червоніють польові маки, небо голубе-голубе, сонце яскраве і таке українське-українське. Дівчата у вишитих сорочках і з вінками квітів на голові, діди у гуцульських кептарях грають на дримбах, чоловіки працюють у полі, косять там чи стоять і курять, і всі щасливі та багаті. Другий пункт був особливо важливий, а перший прямо пропорційно залежав від другого і, власне, означав те саме. Усі щасливі й багаті.