Слідом до вогню вийшла розчулена Оля:
— Родіоне, — патетично заявила вона. — Трахають!
— Кого? — склеїв дурня той.
— Свєтку!
— А ти чого кричиш?
Ольга вперла руки в боки та заявила:
— Вона моя подруга, я не дозволю!
— Олю, — пискляво донеслося з темряви. — Мені тридцять сім років, що хочу, те й роблю! Спати йди!
Ображена Ольга гордовито сховалася до намету. Свєтка прийшла, щаслива, під ранок, а Миколу Івановича ми побачили лише в Києві, коли він приперся до Свєтки з букетом троянд — свататися.